Такий незрозумілий Будапешт

октября 11, 2017

Після безсонної скоцюрбленої майже безвайфайної ночі Польский бус висаджує нас на якомусь вокзалі. Нічого не зрозуміло. Де ми. Куди їхати? Керуючись здоровим глуздом ми пішли за незнайомцями. Спустились ескалатором і опинились біля автомату з продажу квитків. Нічого не ясно. Біля сусіднього пристрою так само тупцяли китайці і не могли нічого зрозуміти. Обравши англійську і невостаннє поклявши угорську мову (як вона взагалі сюди затесалась і вижила?), вирішили купити 2 одноразові проїзні. І тут сюрприз. Оплата у тугриках, євро не ходять (ну бо погуглити перед від*їздом несудьбінушка і те, шо форрінти можна купити в Ощадбанку я дізнаюсь лише через 4 тижні). Добре, що ми мали валютну карту, вона і гривнева нас рятували ще безліч разів. Автомат таки видає нам дві вузенькі смужечки з паперу. На вході до станції метро жодних турнікетів, лише пара працівників, які на мигцях показали як компастувати квиток - соваєш у стовбець (якби не працівники, стовбці за компастувальні машини я б не сприйняла).

Заходимо у вагон і пригадуємо на якій станції нам виходити. Ми сонні, зелені туристи з величезними наплічниками. Вдивляюсь у схему метро і якийсь угорець говорить мені, що центр це кінцева, я дякую і думаю - ну шо за назви "неглеті, келеті". Проїзд, до речі, коштує 350 форрентів.

Центр для нас почався ще одним ранковим вокзалом. Ми вийшли з-під землі на пішохідну вулицю. На брудні немиті тротуари і розкидане сміття біля урн. Без інтернету і з кепським настроєм ми рушили куди очі дивились, блукали вулицями, взагалі не розуміючи у якому напрямку ми йдемо і де центр. Окрім того мені дуже було треба до вітру, а без форентів ти не втрапиш до вбиральні навіть у Макдональдсі. На одній з вулиць нам трапився костел і симпатична будочка з зеленим дахом, яка виявилась вбиральнею. Підійшовши ближче, я побачила, що на вході сидить дядя і читає газету. Вибору не було. Я почала розказувати про те, що маю лише євро і долари і не можу йому заплатити. Насправді йому було байдуже. Він посміхався, кивав, знизував плечима і махнув рукою. Ви не уявляєте, яке то було щастя. Дядя, ви найдобріша людина у світі!

Таки зловивши вайфай ми проклали маршрут до купалень Сечені і рушили гріти кісточки в термальних водах. Задоволення не з дешевих, вхід коштує 25 долларів. Звісно, основна аудиторія це люди похилого віку, але повалятись у мінералці я люблю.

Далі ми пішли у винайняту кімнату через airbnb. Старий будинок, старі меблі, стара павутина і молодий китаєць Хуа,який навчається у Будапешті і здає дві кімнати у трьошці. Відпочивши ми повечеряли відмінним гуляшем у кафе Гусар, де нас вітав господар, і у відповідь на запитання звідки ми, що ми з України, сказав "Я немного говорю по-русски" і швидко додав ''But I know the difference". "Слава богу!", - подумала я. Далі ми пішли на набережну. Вітер здув туристів з площі перед будівлею парламенту, небо освітлювала блискавка. Сказати, що парламент нас вразив, це нічого не сказати. Більш величну будівлю годі й уявити.

Нічна набережна теж дуже красива, підсвічені церкви, Рибацький бастіон, замок Буда, міст Сечені. Гугл порадив нам повечеряти у бельгійському кафе (дуже навіть логічно), тому перейовши міст і опинившись у Буді, ми відкрили для себе ще одне прекрасне темне пиво і поставили за ціль поїхати до Бельгії, щоб вдосталь посмакувати цим напоєм.

Внутрішній дворик в будинку, де ми оселились.

Мій новий фаворит

Після сну не буквою зю, ми закинули наплічники на свої ще невтомлені плечі і несли їх мов свій хрест - до замку Вайдахуняд, на оглядову, до Рибацького бастіону. Мій телефон невтомно підключався до точок вайфаю, які я штурмувала вчора. Зрозумівши, що інтернетик є не всюди, ми завантажували карти майбутніх міст наперед і ставили позначки - вокзал - нічліг - заклад харчування - плейсіс ту візіт. Щодня ми букали кімнати для ночівлі і квитки на Фліксбас. Без банківських карток ми б не вижили.

Увесь час нас підсікали лєсопєдісти. Вони тут всюди. Стільки доріжок для роверів я ніколи не бачила. Тому, сміливо беріть ровер в аренду (якшо розберетеся шо до чого, бо на станціях прокату автомати і нелюдська угорська мова).

Ще мені запам*ятався Будапешт великою кількістю музеїв, які ми не відвідали, бо для такої цілі у нас було окреме місто.

Тож знову намилувавшись парламентом, з*ївши бургери і запивши їх Токайським вином біля базиліки, поблукавши центром і проклинаючи наплічник, понудьгувавши на лавці у парку, ми спустились в метро, сіли у старенький вагон і поїхали до Фліксбасу на ЗД станцію Неплігет (якщо хронологія гугл не бреше), який відвіз нас до Венеції.

Якби ми були досвідченішими і більше гуглили, то могли б здати наші речі у камеру схову, яку помітили уже увечері в парку.

Яким нам запам*ятався Будапешт? Звісно, красивим, звісно з дорогим проїздом (35 грн за метро і 45 за автобус), значно бруднішим за Краків і з атмосферою таємничості (хоча, може, то атмосфера вічної незрозумілості в усьому?).