Чінкве-терре - рай п*яти земель

Чим далі, тим менше спогадів. Пам*ятаю лише, як швидкісний потяг Italotreno віз нас повз тосканські виноградники і мармуровий кар*єр, як солодко звучала італійською оголошення диктора - наступна станція "Ла Спезіа чентралє" і скільки в цих словах було обіцянки раю. Другий тиждень у подорожі, 7 точка нашого маршруту, безліч гестхаузів, переїздів і нарешті море.

Ми знаходимо будинок у якому зняли кімнату, але не знаходимо адекватних обмінників, можна сказати ніяких не знаходимо - усе зачинено - вихідні. Ноги перезуваються у в*єтнамки і біжать назад на вокзал - сісти в електричку і через 13 хвилин бути у Монтеросо, у раю, у одному з п*яти. Так би мало бути, але перед тим, як застрибнути до вагону ми довго намагаємось закомпостувати квиток на пероні, але усі пристрої нас ігнорять. 

Біс із ним, - махаємо ми руками і їдемо. Потяг в*їжджає в тунель і потім море раптово заливається прямо у вікна. Хіба таке існує?

Монтероссо - це так, якби усі ваші мрії збулись водночас: милі різнобарвні будинки, скелі і вода небаченого досі кольору. Вітер здіймається все сильніший, вечоріє, вода поступово вистигає. Ми мерзнемо мов цуцики, окрім того я відгрібаю за кепське комбо: поїздку у моргоподібному римському автобусі і надто льодовиту граніту у Флоренції (пишу і сама собі заздрю). Але тоді я заздрила собі здоровій і дивилась на нереальні, неможливі хмари, які випливали з-за скель справа і зліва, ми стояли на набережній і робили ставки - яка хмара поглине іншу. Не дочекавшись на відповідь, ми поїхали в гест-хауз. Пити "Німесіл" від застуди (працює не гірше за фервекс), їсти найсмачнішу піцу за всю подорож і не відчувати її смаку, запивати вином, яке відкривало для тебе півмагазину, боротись з приступом іпохондрії і поїдати лимони.

***

Наступний день був повністю присвячений валянню на гальчаному пляжі, туди ми запаслись карефурівським добром - канапками з прошуто, моцарелою та грушами. Весь день ми грілись вересневими променями і плавали у прозорій воді. На пляжі ми помітили тенденцію - більшість прийшла у кросівках, з таким ландшафтом і галькою таке взуття навіть зручніше за в*єтнамки.

На вечерю - маргарита, лише маргарита, три ідеальних інгредієнта: томат, моцарела, корж з оливковою олією. 

***

На третій день я пізнала дзен. Якщо ви мене спитаєте як вилікувати конкретну застуду за два дні - я скажу: трекінг, онлі трекінг. Ми були б не ми, якби не подерлись на гірську стежку. Початок маршруту - з Ромаджоре, сусідньої станції Ла Спезіа. Ми приїжджаємо і біжимо до Lovers lane, вона ж Via dell'Amore, вона ж Стежка Закоханих. Дорога закрита ворітьми, біля нас такі ж розгублені туристи-халявщики. Чому халявщики? Бо якби купили чінкве-терре кард, яка дозволяє прохід стежками, то касир би розповіла про те, що частина нижнього маршруту зачинена. Тут ми вирішили зекономити - і так щоразу купуємо квитки на електричку, їдемо якою максимум 20 хвилин, а квитки ніхто не перевіряє.

Почався наш шлях верхньою стежкою. Воластра. Добре пам*ятаю цю назву, бо підйом до неї - страшний сон курців і тюленів типу мене. Ми деремось угору вирубаною у камені дорогою, проходимо поселення, випиваємо мабуть всю джерельну воду з питного фонтанчика і йдемо далі. Писк від захвату змінюється ниттям, ниття позуванням для фото, виноградники чередуються з оливковими садами. Увесь час назустріч нам ідуть різні нації: данці, голандці, німці, італійці. Усі вітаються з нами і дякують, коли ми притуляємось до скель, аби пропустити когось на вузькій дорозі.

Потім я закохалась. У Корнілью. Ми спускаємось у це містечко, в якому хочеться жити і померти. Шевченко не був у Корнільї, бо просив би поховати його тут (даруйте моє зухвальство, канєшно). Натовпи туристів лише додають цьому місту барв і наповнюють його життям. Ми точимо фокачу прямо на автобусній зупинці, розфасовуємо сміття по різним контейнерам - папір, пластик (внутрішній перфекціоніст та небайдужець до екології в мені танцює і аж підстрибує) і йдемо випробовувати себе далі.

Решту частину маршруту мене складно було сфотографувати з добрим обличчям - я викинула його у спеціяльний контейнер у Корнільї. Ми таки долазимо до Вернацци, я мрію поплавати на її дикому пляжі, але ми туди так і не дістаємось, натомість їдемо в сусіднє Монтеросо і змиваємо з себе безліч кілометрів спусків і підйомів, "головне не змити спогади", - думаю я і поринаю у благословенне і лазурне Середземне море. 

Вечеряємо ми у Ла Спезії, в закладі у якому ще залишились вільні місця і якого нема на карті. І це сумно, бо приносять нам не наше замовлення ще й після тривалого очікування. Це нагадує мені досвід першого обіду у цьому місті - розігріті равіолі, розігріті, Карл. Тоді я ледь не заплакала - це ж Італія, а не кафе на Гідропарку, як можна подати розігріті равіолі?!

Так шо юзайте гугл відгуки і буде вам щастя.

***

Наступного ранку ми переїхали до Ромаджоре і цей день був прекрасним - напівдикий пляж з величезним камінням, скелями, кактусами, чистою водою, вулички-спуски, вулички-підйоми, смажені восьминіжки, кальмари і креветки, найромантичніша вечеря у світі - піца і вино з видом на потопаюче в морі сонце.

The last day

Бронювати житло у Чінкве-терре треба заздалегідь, нам пощастило переночувати у заповіднику лише один раз. Ми повертаємось у Ла Спезію і звідти їдемо до Мілану Фліксбасом, Фліксбас, у якому я вперше гнівно вигукую "факін шіт", коли виявляється, що туалет не працює (а їхати 4 години) і всі навколо кивають з розуміннямі посміхаються. До Мілану ми прибули вже поночі, пішки дістались потрібної нам адреси і почали гадати в яку квартиру нам дзвонити. Довелось скористатись мобільним, виявляється наш хост забула про нас і тому не написала деталей. Пані Томазелі виявилась дуже цікавою людиною - дитяча письменниця у якої живуть троє дітей з Кенії, а увесь коридор заставлений коробками з новим тиражем її книги, африканськими там-тамами і красивими старими меблями. Також тут знімає кімнату француз, який в один момент нашої розмови починає говорити російською і пояснює - "У меня папа из Москвы". Подорожі приносять стільки вражень і несподіванок...

***

Зранку замість пробігу біля Дуомо ми валяємось у ліжку і йдемо шукати шатл до аеропорту. Столиця моди стала лише транзитним пунктом. Єдине, що ми помітили - це місто було чистим і земним, першим схожим на наші міста. 

Літак сідає у Кракові і я маю ще один шанс побути з золотокосою принцесою і бурштиновою царицею. Ми нарешті знову їмо суп, о благословєнний журек і гуляш. Далі - Перемишль і Київ.

***

Чого ми навчились за цю поїздку?

- валюту треба купувати в Україні

- 8 міст за два тижні це ту мач

- треба купувати авіаквитки на лоукости заздалегідь і потім не їздити перекладними

- доведеться розщедритись на мобільний інтернет або купити картку оператора іншої країни

- і змиритись, що вас часто плутатимуть з росіянами. або не миритись і давати відпір, хай вчать географію та історію.