Об'єктивно про Рим

Рим дуже схожий на красиву, але вреднючу жінку - закриваєш очі на всі мінуси і навіть не помічаєш їх, але варто проаналізувати те, як вона з тобою чинить і розумієш, що до чого. Мій цензор і він же мій чоловік сказав, що в тексті про Рим не побачив позитиву і після такого опису нізащо б не поїхав туди. Але я не ставлю собі за ціль відлякати когось від візиту вічного міста, я лише хочу поділитись власним досвідом, яким би він не був. Тому якщо хтось чекає казкових описів, пропускайте текст і насолоджуйтесь світлинами.

Наше з Римом знайомство почалось із залізничної станції Терміні. І мушу сказати, було воно доволі неприємним. Від станції ми рушили пішки прямо до гест-хаузу. Коли прибуваєш в європейське місто, очікуєш чистоти і порядку біля тисячолітніх історичних пам*яток. І дарма. Усю дорогу нас супроводжували купи сміття, жахливий сморід і безліч лежаків безхатьків. Знайшовши нашу квартиру у старовинному будинку з напівавтоматичним ліфтом і здивувавшись, що й тут нам житло здає азіатка, ми заплатили 68 євро (прекрасна ціна для Риму!) за дві ночі та туристичний збір у розмірі 14 євро і впали в кімнаті, відчуваючи на собі тисячолітній бруд. Оклигавши від першого враження, яке на нас справив Рим, ми рушили на безуспішні пошуки обмінника (купити євро вдома ніхто й не подумав) та ресторанчиків у нашому кварталі. Довго обирали і  впали вже де-небудь.  "Путанеску, салат, карбонара і вино", - повторює офіціантка наше замовлення і запитує, чи потрібна нам вода. Коли ми відмовляємось, вона полишає нас дуже здивована. Нам приносять замовлення, карбонара зі шкварками (сюрприз, бо Тарас терпіти їх не може), а моя паста більш аль-денте може бути тільки на поличках супермаркету і гірка - хто мені винен, сама замовила путанеску, хоч і не знала що це. Ми запиваємо це вегетеріанство вином (а самим кортить катлєток),  тим часом  темніє. Я  роззираюсь навколо, щоб не лише насолоджуватись звуками прекрасної італійської, а й запам*ятати цей вечір візуально. І тут я з жахом помічаю, що всі до єдного розбавляють вино водою. Кажу про це Тарасу і тепер ми таки почуваємо себе "руссо турісто".

Йдемо на зупинку і чекаємо 81 автобус до центру. Довго чекаємо. Коли нарешті сідаємо на борт, я всю дорогу торохчу зубами - а якщо зайде контролер? Квитки або проїзні можна придбати в тютюнових крамницях або в метро. Нічого з цього поруч із зупинкою немає. Автобус швидко нас довозить до Колізею.

"Оце і все?", - розчаровано запитую я. "Оце та споруда, про яку стільки розмов?". Колізей мовчки стоїть, підсвічений прожекторами, байдужий до моїх слів і оточений нічними пакистанцями, які намагаються усім продати моноподи по 20 євро. Зробивши декілька розмитих кадрів і так і не збагнувши, що все насправжки, ми гуляємо містом, серед безлічі форумів - мрій археологів. 

Назад ми знову чекаємо автобус непристойно довго і я знову торохчу зубами перед законами. Згодом я зрозумію просту істину - це ж Італія, тут треба просто розслабитись - тут пішоходи переходять дорогу там, де заманеться, а контролери ніколи не перевіряють квитки, тут надто спекотно і надто багато джелато, щоб серйозно ставитись до життя.

Зранку я прокидаюсь з відчуттям, що мене полили водою і, що пральна машинка сусідів з протилежного вікна, яке всього лиш на відстані метру від нашого, зараз полетить у космос. Такої спеки я давно не переживала, не дарма гугл казав, що ви крейзі, якщо в серпні їдете до Риму. Ми купуємо проїзні на 24 години по 7 євро (разова поїздка коштує 1,5 євро, тому Тарас впевнений, що ми мусимо відбити ці гроші і покататись мінімум 5 разів). Ми стоїмо на зупинці, доки не стаємо схожими на плавлені сирки, я роблю зле селфі, таке зле, що це фото йдосі боюсь навіть показувати комусь і вже вголос називаю автобус "падлючним". "Ех, де наші київські богданчики", - канючу я. Автобус під*їжджає і елегантно вбрані дідусі-італійці виринають із тіні. "Як можна носити костюм і туфлі, коли так пече", - запитую я сама у себе.

Ну ось він, Рим вдень. Покружлявши навколо Колізею, відбившись від фраз гідів "Рєбята, гаваріте па-русскі?" і від продавців води, шаликів, троянд, ми заходимо у метро, щоб втратити 40 євро на обміні 200 доларів. Вчора побачили тут обмінник, а запитати про комісію перед операцією, не подумали, та й касир не поспішав нам повідомити, що збирається здерти з нас майже півзарплати українського вчителя - я, звісно, не вчитель, але на півгодини у нас псується настрій - нас добряче взули.

Добре, що Рим відволікає від таких думок, бо форуми усіх імператорів, площі, вулички, фонтани, змусять забути про що завгодно. Думка, що зараз я піду маршрутом зйомок "Римських канікул" з Одрі Хепберн, змушує мене стиха попискувати. Від Колізею ми йдемо до фонтану ді Треві. Делікатно розіпхавши усіх ліктем лівої руки, з джелато, яке тане за секунду в іншій, я біжу фоткати свою руку з морозивом, а потім падаю на сходи, щоб швидко усе з*їсти. Охоронець свистить усім, хто надто близько підходить до бортика - "схоже кадру як з фелінівської стрічки "Дольче Віта", тут не зробиш", - думаю я. Тут ми знаходимо обмінник без комісії (єдиний за всю історію нашої подорожі по Італії!).

Наступна точка - Іспанські сходи, яких, варто сказати, майже не видно - усі обліплені туристами. Ми все-таки робимо пару більш-менш нормальних кадрів, де чужі ноги і руки видні лише здалеку і піднімаємось нагору, до Іспанського костьолу. Хоча ні. Перед цим ми, зголоднілі, шукали де поїсти і сієста нам не залишила вибору - заходимо у такий рідний Макдональдс. Їсти тут дешевше, ніж у кафе - два макменю  коштують 16 євро.

Тож від костьолу ми попрямували на оглядовий майданчик. І він, безперечно, вартий, щоб до нього дістатись, навіть коли піт заливає очі і ти від цього плачеш.

Вниз сходами на площу Навона, далі порослою набережною над легендарним Тибром ("не могли її почистити, туристи ж стільки грошей приносять", - знову нарікаємо ми),через міст Сант Анджело і ми біля Ватикану.

Вже близько четвертої і на площі почуваєш себе, мов чорт на розжареній пательні. Один з гідів говорить, що оглянути музей, Сиксинську капеллу і собор Св. Петра ми вже не встигнемо. "Всерівно платити по 40 євро за квиток жаба душить", - заспокоюю себе і закушую губу - не побачити фреску Мікеланджело це справжній крах моїх мрій.

Далі був час для нашого хоббі - базнадійно довго очікувати 81 автобус, Пантеон з дивовижною атмосферою і блукання вузенькими вуличками, вечеря  піцою "4 сири" і ньоками у хорошому, але недешевому ресторані . Ми постійно витріщались на італійських мужчин на скутерах. До біса красиві (це й Тарас визнав) і до біса мобільні на своїх Веспах, вони тішать око і вирішують проблеми заторів. Якщо Будапешт - це ровери, то Рим - це скутери.

Останньою точкою наших римських пригод стали Вуста правди, гратки вже були зачинені і ми лище подивились на них звіддалля. Знову очікування автобуса, який виявився якимось моргом на колесах і запорукою риніту.

На ранок нас чекало таке ж прощання як і зустріч - частину дороги до автобусної станції Тібуртіно ми йшли пішки і жахались того, що там побачили. Сміття і людські екскременти на новесенькому тротуарі поруч з ідеальним шосе - неабиякий контраст.

Тому, не ходіть пішки у Римі. Лише біля центральних пам*яток і буде вам щастя. 

Не сподівайтесь на автобус, а візміть скутер в аренду.

Не їдьте у Рим в серпні.

І їдьте з євро, а не доларами.

Бо ми наступного разу саме так і зробимо!