Флоренція - один день і тисяча вражень

Флоренція стала містом, на яку нам банально не вистачило сил. Коли майже кожного дня прокидаєшся в новому місті, і воно прекрасніше за попереднє, то очі вже не бачать нічого, а ноги ледве несуть до наступного місця, позначеного на карті.

Флоренція дивовижна - затишна, тиха, спокійна, навіть ім*я у неї квіткове, чи не так? Невеличке місто в якому хочеться побути подовше, щоб розгадати хоча б частину його загадок і роздивитись деталі, які тут всюди: тримачі перил у вигляді пащі лева, ліхтарі на лапах з пазурами, потаємні ходи і однакові номери будинків на одній вулиці, - тут все має своє значення.

З Риму нас сюди довіз Фліксбас за 24 євро. Втамувавши голод шаурмою (нарешті шось звичне для наших шлунків і бюджетне для гаманців), ми відразу рушили у місце, де можна було скинути тягар у вигляді наплічників - у гест-хауз і він виявився таким, які лише у фільмах показують - старовинний триповерховий будинок з красивими сходами і антикварними меблями. Ми мовчки підіймались за  господарем і мов діти роззирались довкола, ну принаймні я, так точно. В кімнаті я намагалась вгадати скільки років шафі, комоду і столу - ще одна загадка від Флоренції. 

Місто зустріло нас сонячною набережною, яка назавжди врізається в пам*ять. Навіть не сумнівайтесь, потім ви часто закриватимете очі і уявлятимете як гуляєте нею. "Швидше, швидше б побачити міст Понте-Веккіо", - немов вистукували мої кросівки об асфальт набережної. Будинки на мості, де ж я таке побачу? Тепер тут ювелірні салони. Тараса ж цікавило який вид, коли дивишся з вікна салону вниз, на річку. Цього ми не дізнались, бо надто сором*язливі.

Ми не барились і тут, бо мали певну місію саме в цьому місті, ба більше, інтернет нас налякав великими чергами і ми побігли пізнавати прекрасне - авжеж, я зараз про Галерею Уффіці. На диво, ніякої черги не було, трохи поблукавши внутрішнім двориком, ми знайшли касу і заплатили 25 євро за два квитки. На вході білетер (який як справжній італієць на квитки не дивився), попросив здати наш порожній наплічник в гардероб, тому милувалась живописом я з пачкою доларів в руках. Звісно, епічніше було б, якби вони не лежали в пластиковому конверті разом з паспортами і я гуляла галереєю мов валютчик, але нема де правди діти, я ходила з простим пластиковим конвертом.

Що відчуває людина, яка нарешті бачить оригінал Ботічеллі? Відчуває, що заради цього варто жити - заради втіхи внутрішнього естета. На нас чекали полотна да Вінчі, Мікеланджело, Караваджо, Джотто, Тіціана, Рубенса і навіть німецького художника - Альбрехта Дюрера.

3 поверхи візуальної краси. Вийшли ми аж переповнені прекрасним - нам було складно сприйняти все за один раз - воно й не дивно, адже Уффіці на сьогодні один з  найбільших музеїв європейського образотворчого мистецтва.

Вид на місто з вікна Уффіці

Що далі? Ми стояли на площі і думали, куди податись з таким культурним багажем в голові. Пішли блукати в район Собору Santa Maria del Fiore, де я нарешті спробувала граніту - дрібно поколотий лід з сиропом (моя ангіна була у захваті від цієї ідеї) і до Палаццо Пітті, де нас не впустили в Сад Боболі (бо зачинявся), потерли спини, доки сиділи на кам*яній лавці  об стіни  Палаццо Медичі,  спочатку зазирнувши у його внутрішній дворик.

Мабуть, найсмішнішим моментом у Флоренції для нас було споглядання нового для нас методу управління човном. Човнар стояв на кормі з довжелезним патиком в руці, занурював його у воду і відпихався від дна. "Теж мені, Марк Твен", - подумала я і полізла гуглити. Звісно, я нічого не знайшла, тому якщо ви щось знаєте про такий метод, розкажіть мені, бо мольто інтересанто, як то так.

Куди б ми не подались, нас весь час не покидало відчуття перенасичення. Бо "хорошого - по трохи", а ми наче випили одним ковтком коктейль з найкрасивіших міст і вражень і вже були переповнені ним.

Ми були б не ми, якби не піднялись на оглядовий майданчик. Площа Мікеланджело щовечора збирає безліч туристів і місцевих, які прийшли помилуватись мальовничим заходом сонця. Тут стоять ятки, де є вино на розлив - усе для романтиків. Місцеві або просто терті калачі приходять сюди з вином та сиром, вмощуються на сходи і насолоджуються неперевершеним пейзажем, який створила природа і людство.

Коли я нарешті вирішила написати цей текст, то ніяк не могла згадати де ж ми вечеряли того дня. А ми знайшли місце з крафтовим пивом і були дуже втішені цим. Тарас замовив "Цезар" і в черговий раз переконався, що в цій країні салати готувати не вміють.

Та хіба ми за салатами приїхали? Чого вартий спогад про вечірню Галерею Уффіці, коли ми сиділи на сходах і слухали найбожественнішу скрипку в нашому житті - двоє ентузіастів виконували Вівільді і в мене йдосі мурахи біжать по шкірі, коли я згадую той вечір.

Інсталяції з дерева на березі Арно.

У Флоренції ми започаткували традицію сніданків та вечерь з Карефуру - йогурти, фрукти, моцарела і прошуто - недорого, не дуже ситно, але ж як звучить)))

Наступного ранку ми хотіли тільки одного - на море, тому швидко зібрались і сіли на електричку до райського куточка, заповідника Чінкве-терре. Тому я провалила місію з*їсти фастфуд середньовіччя - лампредотто і зайти у студію  Клета Абрахама, який перетворює   дорожні знаки на мистецтво.

Наступна зупинка - морько.